Історична довідка Рівненщини
Історична довідка Рівненщини
Історія Рівненщини сягає своїм корінням у сиву давнину. Перші поселення з’явились на півдні області у добу пізнього палеоліту, тобто приблизно 40-10 тис. р. тому. На території сучасного міста Рівне виявлено залишки поселень первісної людини-кроманьйонця. Давніші поселення зустрічаються на околицях міста, центральна ж частина його була заселена пізніше. Відомі поселення первісних мисливців цього періоду у Дубенському та Рівненському районах. У час неоліту (6-4 тис. р. до н. е.) на території краю проживали скотарські племена. А в добу міді (4-3 тис. р. до н. е.) та ранньої бронзи (кінець ІІІ - початок ІІ тис. до н. е.) в межах області проживали землеробські та скотарські племена.
Рівненщина з прадавніх часів була заселена слов’янськими племенами. В етнічному відношенні її стародавнє населення – дуліби, або бужани (волиняни) - належало до південно–західної групи слов’ян і складало єдине ціле з іншими східнослов’янськими племенами. В межах сучасної Рівненщини відкрито більш ніж 80 археологічних пам’ятників (городищ, поселень і курганних могильників) часів стародавньої Русі. З утворенням Київської держави (Х-ХІ ст.) землі дулібів увійшли до її складу. Тісний зв’язок Волині з Києвом сприяв її економічному і культурному розвитку, бо Київ у цей період був не тільки найбільшим культурним центром слов’янських земель, а й усієї Європи.
Після занепаду Києва та розпаду Київської держави на Волині утворилось Волинське князівство (друга половина ХІІ ст.), яке включало землі, розташовані по верхній середній течіях Західного Бугу, Стирі, Горині й у верхів’ях Прип’яті. На заході Волинське князівство межувало з Польщею, а в басейні Західного Бугу – з Литвою. На південному сході Волинське князівство прилягало до Галицького князівства.
Не раз угорські, польські і литовські пани намагалися загарбати Волинь і Галичину, але їм це не вдалось. У середині ХІІІ ст. Галицько-Волинське
князівство попало у васальну залежність від Золотої Орди. Через феодальні міжусобиці князів на початку ХІV ст. Волинь підпадає під владу Литви, а після Люблінської унії 1569 р. її загарбала Польща. Вплив Речі Посполитої на Волинських землях політично посилився. З цього часу майже чотири сторіччя український народ вів боротьбу проти тяжкого феодально-кріпосницького іноземного гніту. Адже польський уряд щедро роздавав українські землі польським магнатам і закріпачував населення цих земель. Крім панщини, нерідко селяни платили і оброк натурою. Закріпачене селянство шукало виходу з тяжкої панської неволі спочатку в стихійному переселенні у причорноморські степи та на Лівобережну Україну, а потім у масових повстаннях і активній боротьбі проти своїх гнобителів. В останніх роках ХІV та на початку ХV ст. краєм прокотилися хвилі селянсько-козацьких повстань під проводом Косинського, Лободи, Наливайка. Занепокоєні зростанням козаччини, королівські урядники в 1625 р. вели в Рівному переговори з козаками щодо укладення угоди з Річчю Посполитою. Найвищого розвитку боротьба проти шляхетської Польщі досягає у визвольній війні на чолі з Богданом Хмельницьким (1648-1654 рр.), коли постало питання про приєднання України до Московської держави.
У 1651 р. на землях сучасної Рівненщини відбулась найбільша в історії козацтва битва за національне визволення поблизу містечка Берестечка. На цьому місці створено історико-меморіальний заповідник з унікальними експонатами, знайденими під час археологічних досліджень поля битви та козацької переправи.
Але в силу історичних обставин (Андрусівська угода поляків із Московією) вся правобережна Україна, в тому числі Рівне у складі Волинських земель, ще більше як на сторіччя залишалась під владою Польщі.
Переломним моментом у розвитку економічного і культурного життя на Волині було приєднання її до Росії після поділу Польщі (1793-1795 рр.). Встановлення тісних економічних і культурних зв’язків з могутньою російською державою прогресивно позначилось на розвитку Волині.
Хоч Росія у другій половині ХVІІІ ст. ще була аграрною країною, але в промисловому відношенні вона не була відсталою. ХVІІІ і початок ХІХ ст. були періодом розвитку мануфактури в Росії. На Волині в цей час були дуже поширені мануфактури, які належали князям та поміщикам. Так, з 1783 по 1834 р. у місті Корець існувала велика фарфоро-фаянсова мануфактура, на якій працювало понад 1000 робітників, більшість яких були покріпачені.
Після реформи 1861 р. зростає промисловість. Поміщицькі господарства перетворились на підприємства, де капіталістичні риси поєднувались з кріпосницькими. Волинь зробила значний крок уперед і в своєму промисловому розвиткові. Розвиток промисловості сприяв зростанню міст і міського населення.3 У 1857 р. через місто Рівне пролягла шосейна дорога Київ – Брест, а в 1873 р. – залізнична колія між цими містами. У 1906 році у місті з’явився перший музей, а в 1912 р. введено в дію першу електростанцію.
Під час Першої світової війни Рівне тривалий час було прифронтовим містом. У 1916 р. перед наступом російських військ його відвідали імператор Микола ІІ та генерал О. Брусилов. У період з 1917 р. по 1920 р. Рівне почергово перебувало під владою австро-німецьких, польських та більшовицьких окупаційних військ.
У квітні-травні 1919 р. у Рівному тимчасово працював уряд Української Народної Республіки та були розміщені війська Директорії на чолі з головним отаманом С. Петлюрою. 19 вересня 1920 р. Рівне зайняли польські війська, і воно до вересня 1939 р. перебувало у складі Польської держави.
Незважаючи на репресії з боку польської влади, в місті продовжувалося українське культурне життя, активно працювали громадські організації національно-патріотичного спрямування – «Просвіта», «Пласт», «Союз українок» а також нелегальні організації – ОУН та КПЗУ.
У вересні 1939 р. відповідно до пакту Молотова-Ріббентропа західноукраїнські землі відійшли до СРСР. Цього ж року Рівне набуло статусу обласного центру новоутвореної Рівненської області у складі УРСР. Під час фашистської окупації у місті відроджувались українські громадські та нелегальні організації, воно перетворилося на один із центрів українського національно-визвольного руху. Було засновано газету «Волинь», яка стала рупором національного відродження. Головним редактором газети став відомий письменник Улас Самчук. Довкола газети гуртувалися відомі діячі українського руху опору, зокрема , такі як Олена Теліга, Олег Ольжич, Ніл Хасевич та ін.
У Рівному активно діяло кілька радянських підпільних організацій. В лютому 1944 р. місто було звільнено від фашистів. Але до спокою у краї було ще далеко. У період з 1944 р. по 1950 рр. тривали масові репресії проти української інтелігенції, учасників національно-визвольного руху.
У 1960-80-і рр. було збудовано багато нових потужних підприємств, зокрема, таких як гігант легкої індустрії України – Рівненський льонокомбінат, гігант хімічної промисловості – хімічне підприємство «Азот». Споруджено немало закладів освіти, науки, культури.
У кінці 1980-х рр. з початком реальних послаблень у внутрішній політиці радянського режиму під час перебудови в Рівному відроджується національно-визвольний рух. В 1988 р. створено перші осередки Товариства української мови ім. Тараса Шевченка, дещо пізніше утворено перші осередки Народного руху України. На початку 1990 р. в місті було проведено ряд масових акцій. 22 січня через місто проліг символічний «ланцюг» єднання. 9 березня 1990 р. в день народження Т. Г. Шевченка біля Свято-Воскресенського собору було встановлено перший флагшток із синьо-жовтим прапором. Міська влада порушила клопотання про повернення містові його української назви і 11 червня 1991 року було ухвалено відповідну Постанову Президії Верховної ради УРСР, в якій сказано: «З урахуванням правил українського правопису надалі іменувати місто Ровно – Рівне, а Ровенську область - Рівненською».
У Рівненські області було активно підтримано процеси національного відродження, які розпочались в Україні у другій половині 80-х рр. ХХ ст. У всіх куточках краю вітали проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р.
Після проголошення незалежності Рівненська область почала стрімко розвиватися. Перед адмінбудинком міської ради встановлено пам’ятний знак «Загиблим за Україну». Колишню центральну площу перейменовано на майдан Незалежності. Колишню площу перед адмінбудинком міської ради було перейменовано на майдан магдебурзького права. 22 травня 1999 р. на майдані Незалежності відбулося урочисте відкриття пам’ятника Т. Шевченку.