Кілька сторінок з історії Сан-Марино

Кілька сторінок з історії Сан-Марино

Сан-Марино вважається найстарішою з існуючих у світі республік. Стародавні поселення з’явились на Апеннінському півострові біля 500 тисяч років тому. За свідченням стародавніх джерел, Сан-Марино була заснована в 301 році нашої ери. У державі широко розповсюджений і глибоко шанується культ Святого Марино (San Marino), якому легенда  приписує заснування республіки. Згідно легенді, у 4 ст. нашої ери майстер-каменяр Марино, член однієї з перших християнських громад, залишив свій рідний острів Арбе у Далмації із-за переслідувань за християнську віру. Марино у пошуках сховища прийшов на верщину гори Монте Титано. Там організував маленьку християнську громаду, яка невдовзі проголосила незалежність. Так на італійській землі виникла найдавніша європейська держава. Католицька церква ще при житті зарахувала християнина Маринуса до числа святих. На пам’ять про легендарну фігуру Марино маленька громада на горі Титано дала собі ім’я «Земля Сан-Марино», пізніше – Республіка Сан-Марино. Після смерті засновника громада не розпалась. Її члени вирішили жити відповідно заповіту Марино: «Я залишаю вас вільними від інших людей». Діти, внуки і правнуки перших послідовників Св. Маринуса пересиділи на горі Титано все раннє середньовіччя. До ІХ ст.  вони створили  те, що зараз називається  «зрілим громадянським суспільством». Свідченням цьому є документ «Судова грамота Феретрано», датоване 885 роком. Ніхто, включаючи церкву, не мав права розпоряджатися мешканцями гори і пред’являти до них домагання. На перших порах сама маленька територія Сан-Марино була гарантією від нападів. У Х ст. війни у Північній Італії спонукали санмаринців приступити до укріплення свого поселення фортечними стінами. Існування укріпленого міста підтверджує «Диплом Беренгарія» 951 року і «Булла Гонорія ІІІ» 1126 року.

До ХІ століття  відноситься становлення у Сан-Марино Комуни, яка мала Статут і власних консулів. Найдавніший манускрипт Статута датується 1295 роком.
Сан-Марино довелось витримати конфлікти із папським престолом. Церковна влада на протязі 75 років чотири рази проклинала Республіку.
Народ Сан-Марино зберіг вільний спосіб життя, для захисту якого були створені озброєні загони поліції, які підпорядковувались капітанам-регентам, в руках яких знаходилась виконавча влада. Народ створював нові закони і змінював їх через раду всіх голів сімейств, який носив назву Аренго.
Церковні намісники в 1296 році і в 1303 році намагались порушити незалежність Сан-Марино. Загрози ззовні заставили санмаринців посилити укріплення міста в ХІІІ ст. Кардинал Англико у 1371 р. писав, що місто розташоване «на високій скелі», на вершині якої «підіймаються три могутні фортеці», які навіюють всякому, хто захоче їх взяти «страх і повагу».
Протягом століть санмаринці відстоювали свою незалежність. У 1503 році Чезаре Борджіа заняв Республіку. Але санмаринці недовго терпіли тиранію. Через кілька місяців вони піднялись на боротьбу і, дякуючи відважним воїнам і доброму озброєнню, розбили ворога. Майже через 40 років (1542 р.) Фабіано де Монте Сансовіно спробував завоювати Сан-Марино, але не зміг навіть наблизитись до міста. У Римі запропонували санмаринцям імператорські привілегії.
Держава Сан-Марино прийняла свою офіційну конституцію 8 жовтня 1600 року.
У 1739 році Республіка пережила  найсерйозніший замах на свободу і незалежність країни за всю свою багатовікову історію. Кардинал Джуліо Альбероні, папський легат, окупував територію Сан-Марино. Звільнення санмаринців від окупації відбулося дякуючи громадянській непокорі та зверненню їх до папи із проханням відновити справедливість. Папа признав всі права Сан-Марино і державі 1740 року була повернена незалежність і суверенітет. Епізод з кардиналом Альбертоні був чудово описаний поетом Кардуччі у 1894 році у його відомій промові про «вічну свободу».
У 1797 році Італія була окупована військами Наполеона. Захоплюючись гордістю цього маленького народу і його традиціями свободи, Наполеон заявив: «Необхідно зберегти Сан-Марино як приклад свободи». Наполеон не тільки не захоплює Сан-Марино, а ще й пропонує приєднання навколишніх земель для утворення виходу Сан-Марино до моря. Сан-Марино відхиляє таку пропозицію. Теплі відносини з Францією збереглись і надалі. Після поразки Наполеона незалежність Сан-Марино була визнана і підтверджена учасниками Віденського конгресу у 1815 році, які внесли її назву із відповідними суверенними характеристиками в число європейських держав.
Республіка Сан-Марино не залишилась осторонь від боротьби за національну єдність Італії і давала тимчасовий притулок і захист патріотам і біженцям. Після падіння Римської імперії у 1849 році генерал Джузеппе Гарібальді, оточений трьома арміями, разом із своїми соратниками знайшов притулок у Сан-Марино.
Папська влада була не задоволена тим, що Гарібальді була надана допомога. Після об’єднання Італії 22 березня 1862 року уряди Італії та Сан-Марино підписують угоду про незалежність Сан-Марино та співдружність двох держав.
На початку ХХ століття соціальне становище у державі ще більше погіршало. Населення вимагало провести політичні реформи. У 1903 році була створена Санмаринська демократична асоціація (СДА), яка висунула вимогу відновити народний суверенітет і Аренго, проведення референдумів, демократизації держави і відділення церкви від держави. Органом СДА стала газета «Іль Титано». Нова влада заключила договір з Італією, яка давала Сан-Марино більш вигідні таможні платежі, організувала міжнародну лотерею, яка дозволила поповнити державну казну, відмінила привілегії носіям дворянських титулів. У 1908 року було відмінено викладання закону божого у початковиж школах республіки. Католики і консерватори почали різку кампанію проти урядової більшості. Демократи розірвали союз із соціалістами і зблокувались із католицьким союзом.
У роки Першої світової війни Республіка Сан-Марино стала союзницею Антанти. Санмаринські добровольці воювали на боці Італії. На фронті діяв військово-польовий лазарет з санмаринським персоналом.
Після закінчення війни соціальні труднощі загострювали політичну обстановку. У 1919 році в Сан-Марино сформувалась католицька Народна партія (НП). Соціалістична партія розкололась. Свою власну партію організували санмариньські комуністи.
У період наступу фашизму в Італії на початку 1920-х у Сан-Марино знайшли притулок багато соціалістів і анархістів, які спасались від фашистського терору. Влітку 1921р. уряд Сан-Марино прийняв міри по обмеженню демократичних свобод. Більшість політемігрантів були заарештовані. У жовтні 1922 року перестала існувати соціалістична партія. Народна партія змушена була заявити, що її члени «повертаються до релігії». До 1926 року у Сан-Марино встановилась відкрита фашистська диктатура.      Правління фашистів не змінило соціально-економічну структуру країни. Влада знаходилась у руках старих олігархічних угрупувань. У керівництві знаходились капітани-регенти, які стали членами фашистської партії. У 1939 році Сан-Марино і Італія підтвердили договір про дружбу.
Друга світова війна. До початку 1940-х у Сан-Марино не було організованого опозиційного руху. Тільки після 1941 року у країні стали виникати підпільні групи комуністів, соціалістів і інших антифашистів. Держава залишалась нейтральною до війни. 28 липня 1943 року відбулась масова народна демонстрація, скликана за ініціативою комуністів, соціалістів і демократів. Було офіційно оголошено про ліквідацію фашистського режиму. У державу стали повертатись політичні емігранти. Але доля демократії у Сан-Марино залежала від військово-політичних подій в Італії. Фашисти у Сан-Марино знову активізувались. Періодично проводились арешти антифашистів. У січні 1944 року була знову офіційно відновлена фашистська партія. Не дивлячись на нейтралітет Сан-Марино, держава піддавалась авіанальотам союзників 26 червня 1944 року. Бойові дії наближались до кордонів республіки. Не дивлячись на протести, 4 вересня німецьке командування розмістило свої артилерійські батареї на санмаринській території, а союзники відповіли нальотом на Серравалле. 19-20 вересня на землях Сан-Марино відбулись жорстокі бої між німецькими частинами і силами британської п’ятої армії. У кінці вересня 1944 року союзні англо-американські війська вигнали німців із Сан-Марино. Сан-Марино отримала 3 млн долларів від США як компенсацію за матеріальну і моральну шкоду, нанесену під час війни.
У березні 1945 року Комітет свободи отримав повну перемогу на виборах у Велику генеральну раду. Після Другої світової війни в Сан-Марино склалась багатопартійна система. З 1945 до 1957 року республікою керувала спілка комуністів з соціалістами. У 1957 році до влади прийшла Християнська демократична партія. У 1978 році правління знову перейшло до комуністів, які у 1986 році об’єдналися з Християнськими демократами. Комуністична партія змінила свою назву у 1990 році на Демократичну прогресивну партію та керувала країною в союзі з Християнськими демократами. Із 1992 року Християнські демокрами, об’єднавшись із соціалістами, управляли країною до 2000 року. У 2000 році, коли соціалісти відійшли від державного управління, нова багатопартійна коаліція на чолі з Християнськими демократами стала у керма держави.
Вибори у Велику генеральну раду в 2001 році зберегли попереднє співвідношення політичних сил: керівна коаліція Християнських демократів і соціалістів отримала 40 із 60 місць, 12 отримала Партія демократів (бувші комуністи ), 5- Народний Альянс, 2- комуністичне відродження і 1- ультра правий Національний альянс.